Anonymous, undefined

24 лютого моя мама розбудила мене дуже рано. Вона сказала, що Росія бомбить Україну. Я не міг у це повірити; хоч я і знав, що війна може ось-ось початися, та просто не міг повірити, коли це сталося. Це лякало мене, але я гадав, що тут, у Бучі, ми будемо у відносній безпеці, адже українська армія боронитиме Київську область будь-якою ціною. Та близько 11 години ми почули вибухи з боку Гостомеля. Ми вирішили спитати у батька, що нам робити. Батько був у відрядженні в Івано-Франківську, він виїхав звідти ввечері 24 лютого. Моя сестра сказала, що ми маємо поїхати в Київ і що можемо залишитися у неї. Але ми відмовилися їхати і сказали, що дочекаємося, коли повернеться батько.

Ми ще не усвідомлювали, наскільки може погіршитися наша ситуація, тому що в Бучі тоді було відносно спокійно. Ми чули обстріли у Гостомелі, але у нас все ще був інтернет, вода та електрика. Ми дуже хвилювалися, але не настільки, щоб тікати. Протягом перших кількох днів я закупив продукти та воду. За нашими підрахунками, ми мали їжі та води приблизно на місяць. Ми сиділи в кімнаті за двома стінами від вулиці і стежили за новинами по телефону, щоб знати, що відбувається в нашій країні. Зібрали рюкзаки на випадок, якщо доведеться бігти. Але не думали, що час бігти вже настав.

Та 27 лютого близько 10 ранку ми раптом прокинулися від дуже гучних вибухів. Це була вже не та звична кількість вибухів, що ми чули у попередні дні. Мама сильно запанікувала і почала кричати, що нам потрібно тікати. Днями ми ходили по різних підвалах, оскільки моя мати не почувалася в безпеці наодинці зі мною й хотіла знаходитись поруч із іншими людьми. Нам усюди відмовляли. Коли ми нарешті знайшли місце у підвалі сусіднього спортзалу, власник навіть попросив нас заплатити. Я ледь не отримав нервовий зрив, і ми вирішили повернутися до свого помешкання.

Після тривалих боїв 3 та 4 березня російській армії врешті-решт вдалося повністю окупувати Бучу. В один із наступних днів я пішов до сусідньої системи центрального опалення, щоб спробувати набрати трохи води. Я побачив людей, які несли їжу з боку місцевого ринку, і вирішив розібратися. Виявилося, що вони крали їжу з ринку. На перехресті перед ринком стояв російський блокпост. Здавалося, солдати були із Монголії і володіли російською лише на середньому рівні. Незабаром нам відключили воду, газ та електрику.

Моя мама домовилася з кількома сусідами, які змогли щось приготувати на мангалі. Вони допомогли нам нагріти воду. Це було дуже важко. Я ображався на тих людей, але тепер, здається, можу їх зрозуміти, тому що в такій стресовій ситуації ти втрачаєш усе те, що робить тебе людиною. Не думаю, що вони нас пам’ятають, тому що вони вкрали багато алкоголю та сигарет із місцевого магазину і пили майже щодня з ранку до пізнього вечора. Пам’ятаю, 8 березня у них була велика вечірка. У той день я не зміг вчасно зрозуміти небезпеку всієї ситуації. Вони почали пити та співати надворі. Потім захотіли зарядити свої телефони, але не змогли завести машину і стали штовхати її, щоб завести, почали кричати і сміятися. Поки вони це робили, повз нас пройшов російський танк. Йому було все одно, але я злякався, що вони їх обстріляють. Це було геть тупо з їхнього боку. Гадаю, кожен має свою власну стратегію, щоб впоратися з такою кількістю стресу. І це, мабуть, найефективніший спосіб, адже ти отримуєш багато задоволення, менше непокоїшся і відчуваєш себе чудово, але це не мій шлях.

Десь 8-9 березня ми з мамою були в такому поганому психічному стані, що перестали їсти і просто цілий день пролежали у наших ліжках, тільки п’ючи воду. В нас по черзі траплялися нервові зриви: у мами вранці, у мене — ввечері. Ми дуже хотіли вибратися з цієї ситуації та дістатися Києва, щоб зустрітися таміз батьком. Нам потрібна була їжа, ми почувалися ізольовано і здалися. Я намагався бути господарем у домі, але я сам був у такому стані, що не міг допомогти моїй мамі. Я не міг зберігати в собі цю впевненість і почувався повністю розбитим, я не бачив світла в кінці тунелю.

10 березня мій батько додзвонився до мене, і я був дуже здивований, адже ми не мали мобільного зв’язку. Він сказав мені, що в цей день буде евакуація. Ми пішли до точки збору. Там уже було чимало людей. Біля нас стояла жінка з донькою. Вона сказала, що ми маємо забиратися звідси, бо хлопець її доньки служить в ЗСУ і він каже, що треба евакуюватися, бо наступного дня тут буде пекло, бо ЗСУ буде звільняти Бучу від окупаціїї. Ми сильно запанікували, тому що подумали, що це наш останній шанс на евакуацію. Ми почувалися так погано, що навіть не здогадувалися, що евакуація буде також і в наступні дні. Ми лише хотіли поїхати якомога швидше. Коли ми стояли у черзі, перед шпиталем, де було місце евакуації, вийшов і зупинився російський танк. Два чуваки вистрибнули з танка й пішли до шпиталю. Коли вони повернулися, танк повернув дуло у наший бік, але через кілька секунд відвернув його. Я пам’ятаю місцевого координатора евакуації. В нього був гучномовець, і він казав, що цього дня евакуюватися зможуть лише діти, жінки та люди похилого віку. Я вийшов із себе, я дуже злякався і майже отримав нервовий зрив. Потім стало іще страшніше, бо мама сказала, що в неї болить серце, а навколо не було жодного лікаря. Якби в неї стався серцевий напад, вона би точно померла. Я вирішив пошукати приватний транспорт. Але ми не знайшли нікого, хто би забрав нас, і повернулися додому.

Наступного дня ми знову вирушили до місця збору. Там уже було багато людей. Ми знову почали розпитувати людей навколо. Одні сказали мені, що не можуть взяти нас із собою, бо на задньому сидінні машини їхатиме їхній собака. Я не міг повірити, що для когось життя собаки означає більше, ніж моє. Я майже плакав. Моя мати знайшла іншу машину, де сиділи троє молодих людей, але сказала, що вони візьмуть лише її, бо бояться, що в машині буде забагато чоловіків і врешті-решт на блокпості їх можуть зупинити та взяти в заручники. Я сказав мамі сідати у цю машину, а сам побіг шукати іншу.

Я почув, як мама кличе мене: «Повертайся, Артеме, — гукала вона, — я знайшла тобі машину». Мені довелося втиснутися на заднє сидіння і сховатися, тому що там було багато речей, але я вдячний, що вони мене взяли. Та незабаром старша жінка почала мені докоряти, — мовляв, я занадто дорослий, — оскільки вона думала, що я молодший. Я сказав їй, що мені 27, а вона думала, що мені всього 17. Вона почала панікувати. Вони злякалися, що мій вік і моя присутність можуть поставити їх під загрозу на російському блокпосту. Але я сказав, що панікувати не треба, тому що я з Луганська. «Якщо щось трапиться, — думав я, — я зможу сказати, що з Луганська, з Донбасу, тому мене не можна вбивати або брати в заручники». Ми вирушили, але ця жінка просто не могла стулити пельку. Мені вдалося заспокоїти цих людей лише тоді, коли я підказав їм, як поводитися на російських блокпостах. Мама теж доїхала до Києва і якось дісталася до тата. Машина, якою вона їхала, одразу зламалася, вона вискочила і почала проситися до інших людей. На щастя, коли я вже був у дорозі, її взяла сім’я з дитиною. Я був шокований, коли усвідомив, що я евакуювався, а тим часом моя мама могла б не встигнути.