Сергій Войналович, Миколаїв-Київ

В перший день війни мені подзвонив Я., та сказав, що почалась війна. Я подумав, що він нагнітає, п'ята година ранку. Відповів, що зустрінемось та обсудимо. Він відповів, що вже навряд че.

Через годину тривожного сну, я увімкнув телефон та впевнився, що все почалося.

Поголив голову. Я збирався до Р. в Івано-Франківськ на пару днів, тож майже все було зібрано. Ще кілька годин пішло на обмін повідомленнями з близькими та друзями. В моєму районі Києва було тихо. Навпроти військомата була величезна черга. Мені подзвонили з моєї частини, та сказали прибути протягом доби. Я повернув квитки на іф, взяв до ппд.

До найближчої станції підземки, шулявська пару кілометрів пішки, всі йдуть на зустріч. На вокзалі багато людей, пишу К., щоб не виїжджала раніше. Вона з малою встигли купити квитки до Львова. Але потім поїдуть евакуаційним потягом. Ще є зв'язок з С. Вона в бучі з дітьми в підвалі. Є зв'язок з О. Вона теж в підвалі з самого ранку в Харкові.

В Інтерсіті пускають спочатку за квитками, потім беруть зайців. На потязі закінчується перший день.

Другий день війни

На пересадочній станції чекаємо потяг. Він запізнюється на годину, дві, три, чотири, п'ять. Спимо з кимось по черзі. Батько перейшов на українську, я за ним. Шлю Р ацдіоповідомленн як я звучу) вона сміється і каже, що дуже класно. Приходить останнє повідомлення від С з бучі, вона питає чи їй пробувати виїжджати. Просить залишатися на зв'язку.

Потяг прибуває, але йде не до міста, що мені потрібно. Лише до кривого рогу. Далі як хочете. Хто хоче сідає, я теж.

В половини людей в вагоні сіли телефони, майже всі хотять в Херсон та каховку. Каховка окупована. Бабця питає куди ж їй їхати. Мовчу.

Вночі прибуваємо до кривого рогу, поїзд далі не їде, звільніть будь ласка вагони. Шкодую, що нема Т, це її місто. На вокзалі кооперумось з якимось мужичком хлопчиком та бабцею. Ловимо таксі до автовокзалу, мужичок питає скільки до Миколаєва чи Херсона. 5 та 6 тисяч. В нас немає таких грошей. На автовокзалі ще закрито, займаєсоо чергу до дверей, щоб бути першими до каси. В хлопця всі гроші на телефоні, а він сів. Мужичок купляє білети бабці, я хлопцю. Вокзал наповнюється людьми, світає. Врешті автобус забитий людьми та сумками. Повністю, абсолютно. Їдемо довго, бо є повідомлення, що мости не працюють. Намагаюсь заснути.

Прибуваємо в Миколаєв. Деяким більше нема куди їхати. Кажуть, що Херсон взяли, але кажуть що це може фейк.

Їду до батьків. Беру залишки форми, батько встиг підготувати берці та інші штуки. Мама сварить що курю.

Їду на автостанцію. Автобуси областю не ходять. Коперуємося з жінками, беремо таксі. Одна каже, в мене ковіж, але сьогодні 14 день, як вилікувалася. Ще ношу маску)

Проїхав кілометрів 10, піймав якусь місцеву маршрутку. Пасажири питають водія чи він завтра буде. Він лише посміхається. Виходу з маршрутки, водій каже, щоб я переконався, що моя частина ще ціла. Залишилось 20 кілометрів. Коли дорогою йде колона техніки, ховаюсь. Мене підбирає Волга. В ній сім'я, на передньому дочка в голос читає новини.

Я прибув в частину. Але це ще не кінець другого дня.

В частині мене ще пам'ятали, хоч пройшло вже 7 років. Принаймні декілька офіцерів. Поки мене оформлювали в підвалі, почалася тривога. Ніби не повітряна, а так що ворог близько. Допоміг дістати декілька жорстких дисків, закопали. Пожалів, що не взяв викруток.

Мене не встигли перевдягти, обявили шикування. Думав встати в цивільному, не дозволили. Перевдчгнувся в форму, що в мене залишилася. Зовні військовий, але під накидкою все цивільне. Холодно. Кинули під ноги бронік. Поки чіпляв, під'їхала машина з іншим офіцером, дали автомат(пльотка в народі) і бк.

Бронік не застібається, затягнув якоюсь штукою по типу розгрузки. Виявилося що потрібно його налаштовувати. Так з сумки не вдягнеш просто, треба знати як)

Сформували отряд резерву. Наступила ніч. Сидимо біля дежурки, холодно. Не їли. Сидимо на ящиках з під зброї, пустих

Принесли ящик гранат. Запалювачі(взривателі) в банках по типу консервних. Ніхто не вміє открить штуковиною в комплекті. Відкрили штик ножем. Кожному по дві гранати, да по два запалювачі. В різні кармани, не вкручувати. Ідемо в дозор) в поле, за інформацією можливий десант. Лежимо на землі, трусить від холоду страшно. Вдивляємось в темряву, ніц не видно. Чорне все та зірки виколюють очі. Згадую маценко та її квантовий пейзаж, коли група лендартистів дивилася на пейзаж, щоб він не змінився. Тепер ми такі лендартисти. Дивлюся до галюцинацій. Не відрізнити зірки від безпілотника. Ідемо назад, дуже щасливий. П'ємо каву в дежурці. Під ранок ліземо в підвал, на трубах лежать матраси. Лягаємо спати на них. Я ще без каски. Всі лежать як є, спати в одязі і броніку само собою. Хтось, хто лежить вище мене півночі вовтузить ногами, б'є по голові. Так закінчився другий день війни

Зранку нас завели поїсти, тільки зараз я помітив, що всі неголені. Одразу після сніданку нас розподілили на посилення контуру. Ходимо по трьох, один на місці годину, один на периметрі ходить годину, один відпочиває. І так по колу.  Зустрівся зі старим знайомим, головою комендачів. Побіцяв нарішати мені бушлат, по за ніч я дуже змерз, особливо в підвалі та коли були в полі. На плодових деревах між великими гілками лежать гранати, біля лавки пак води та пакет з канапками, поруч пачки патронів. Головний комендач жартує, що то не гранати на деревах, а горішки для білочки.

Після 9 годин, нас збирають та шикують. Ще не маю бушлата, але комендач нарішав каску мені. Бравий вояка)

Нас розподіляють по парах, в три зміни на пост. Три через шість. Але поки я запам'ятовував свого офіцера напарника почалася повітряна тривога. Всі розбіглися та попадали на землю. Лежимо, нічого не бачу. Команда в укриття. Біжу до найближчого. З іншого боку будинку задкують солдати, наші. Хтось з офіцерів з іншого боку будівлі кричить їм повітря, вертушки. Звучить команда до бою. Але мабуть це строковики, бо вони не тільки знімають з запобіжника, але й досилають патрон в патронник. Це значить, що від пострілу їх відділяє тільки рух пальця. Офіцер поруч зі мною кричить їм, щоб ставили на запобіжник та займали сектори. Тримаю сектор) дивлюсь в свою зону частини. Мимо дорогою по частині по  своїх справах іде військовослужбовець. Йому плювати на повітря, уявні вертушки, патрони та сектори. Йому було поставлено завдання, він іде його виконувати.

Люди потихеньку росходяться, хоча тривоги ніхто не відміняв. Повертаюсь на місце шикування, де мене виявляється чекають. Ідемо на пост. Довго обдивляємося його. В мого офіцера є друг, він з сусіднього поста. На ньому він залишив свого солдата, а тусить з нами. Викликали строковиків та кран, облаштовуємо пост. Мішки з пісками до заходу сонця. Потім починається чергування. Чергувати в першій зміні невигідно. Виходить не три, а п'ять годин чергування.

Сидимо на залізяччі, вдивляємося в темряву. То вогні на горизонті, чи ліхтарі в посадці. То Венера чи вражий безпілотник. Бінокль не допомагає. Як би не сидів на залізі через 20 хвилин починає трусити. Дорогою їздять колони. Не знаю чиї, але чергові знають. Наше завдання спостерігати та доповідати про все крім галюцинацій.  Світлова ракета. Біла чи помаранчева? Бувають чисто білі?

Сполохи на горизонті. Гримить.

Повернувся в казарму, домовились з офіцером, що через шість годин він забере мене біля дверей. В казармі сидить головний зміни та забороняє нам роздягатись та розуватись. Мовляв у випадку тривого не встигнемо. Розгніваний комендач після п'яти годин чергування, каже що йому похуй. Він миється в умивальнику, я з ним. Він лягає в білизні. Я тільки знімаю бронік, каску та берці. Пише О. з Харкова, каже що вона все ще в подвалі. Просить поговорити з нею, бо їй страшно.  Пишу поки вистачає сили, потім вимикаю телефон, сподіваючись, що вона не загине вночі. Спати залишається пару годин. Я плачу, секунди 2 очі стають мокрими. Так до речі стає дуже часто в останні дні. По декілька разів на день. Я сповнений любові та ненависті. Засинаю