Cтас Турiна, Київ

(сповідальне) (перед дзеркалом) (по дорозі міста)

Chapter 5 and 6

Вчора (позавчора) Моніка написала пост і відмітила мене. Це приємно. Приємно коли тебе згадують добрим словом. Час прочитати це є зранку і ввечері. Не було можливості поговорити (довго спокійно поговорити) з Сашею Стешенком. Він - вважавший себе російським сценаристом тепер вітається зі мною "Гамарджоба Генацвале", українську він ще не вивчив але про Росію не хоче слухати і час від часу плаче в телефонну слухавку. З одного боку Саша часто плаче, такий в нього характер, але ніколи раніше він не плакав через війну...

(Мій) сон стає міцним. Завтра спробую влаштувати собі вихідний. (не вийшло)

На небі стільки зірок було вчора. (позавчора) Все важче читати щось крім новин. (Але так крутиться в голові поезія і оборази святих) Серед коридору Павлівки йде інший час. Людяно там і людно. В першу чергу людяно. За кілька годин трьох днів ми обрили близька 70 (?) 80 (?) людей. Дихати стало легше.

С. 49-ти років, пастух і двірник, отримав травму спини при падінні з велосипеда коли їхав на побачення у селі взимку. Йому більше йде борода, але в ній залишається часом їжа, на свободі він її відростить, каже він.

Хочеться описати когось (ще). Володя, з синдромом Дауна. Його сусіди кажуть що він не говорить. Він же говорить просто тихо, це не шепіт це - сепіт. Він сипить і вимовляє слова. Часто він стереже двері сестринської від свої сусідів. Він сідає на стілець поруч з дверима і нікого не пускає нишпорити по шухлядах і сумках в сестринській. Вова в хорошому настрої.

На дворі природа. По подолу біжить трамвай. Тут - я нічого не напишу про блокпост чи блокпости. Є вони чи немає. І чи бачив я їх взагалі? Я вже й сам не знаю. Неможна нічого і ніде писати і ніяк. Є один знайомий. Ну як знайомий ввечері та зранку ми впізнаємо один одного.

Я похитнувся. Не чути вибухів і це фруструє. Я не хочу щоб Катя сварилась через відсутність води. (І тепер я відповідаю за те щоб вдома була вода завжди а особливо ввечері і зранку - в принципі вдома ми лише ввечері та зранку) Мною похитує між моїми новими знайомими, морозним небом з хмарами і новинами. Все набуває іншої ваги, ніби переплутана розкладка клавіатури, ніби несправні ваги які показують то одне то інше.

Вчора я вирішив - якщо вимкнуться новини, на цей авипадок (випадок) (авіавипадок?) треба запамятати для чого я залишаюсь в країні і Києві. Так, колись в 2013-ому під час клінічного психозу я повторював своє імя і прізвище щоб не забути не втратити себе. Я - Стас Туріна, Станіслав Володимирович Туріна. Тепер треба запамятати (ще дещо). Я - киянин. Куратор і художник ательєнормально. Разом ми працюємо над текстами  проектами виставками та публікаціями. Ми говоримо відповідально і без цензури. (це мій-наш старий стейтмент) Тепер треба подумки створити текст про мою Батьківщину, про Україну, який я запамятаю. Я зроблю це. Але ще потрібно дещо часу для нього. Він має вкластись у камінь і стати пилинкою - яка дряпає скло.

Я давно хочу це сказати: я багато у чому зараз в 2013-ому. Тоді влітку я думав що розпочаласть третя світова війна. Важко пояснити, чому я так думав. Можна сказати - я так думав всерйоз, це не були роздуми це було розуміння що війна почалась. В одному саду я вважав себе перемовником між двома сторонами. А однієї ночі в селі тоді - я рахував вагони мертвих слухаючи стук коліс які завжди доносяться до Павшина, села, яке приютило мене. Тоді було багато інших речей, які зараз в мені ніби повторюються. Саме там, щоб бути чесним перед громадою - я прийшов до церкви. Я знав що за мною "щось ходить" і я вирішив е ховатись і сказати громаді села - що ось він я, і якщо щось ходить по селі - то це щось могло йти за мною зі Львова. Саме тому я прийняв своє перше причастя у католицькому храмі - серед своєї громади, будучи разом з ними. Були ще інші історії у селі і не лише там. Так я став християнином. Тепер я - християнський містик. Так я тепер також відрекомендовуюсь. Вже робив так кілька разів.  Що ж какзати правду не гріх. А містика в християнстві особлива, вона повязана не з тайнами людей і не. з тайними вченнями, а з Таїнствами і служінням Богу. Я не боюсь про це говоритит так як інколи навколишнє дивним чином заговорює, починаю розмову, зі мною. Іноді це робить моє тіло і тоді я говорю з своїм тілом. Я Вірую. Я християнин. Коли я вірую - немає страху. Боже, вибий з-під ніг наших ворогів їх анти-людську цеглину, відсікаючим вибухом як при пожежі на нафтосвредловині. Благослови їх вогнем і мечем Твоїм.

Я повернувся у психлікарню "медбратом", я - вдома

Я схиляю коліно, я - Стас Туріна

Моліться брати і сестри, молитва як гуманітарна поміч, якщо вам її поміч не потрібна Бог розприділить її по нужденним, молімось натхненно, роздумовуймо про Боже. Допомога прийде звідти, звідки ми не чекали.

Коли я говорю про Бога щось у мені перемикається. Я підходжу до реактора свого психозу - і грію руки. Я грію руки Вірою і своїм психозом. Я повернувся в 2013-ий і проходжу нове велике коло, тепер, завдяки Вірі, вам, друзі, завдяки вам, мої неформальні вчителі, завдяки постійному тренуванню з 2016-ого у психолога, роботі у ательєнормально і моїм колегам по ньому і любій Каті, це велике коло зовсім інше ніж коло 2013-ого.

Мій страх - не тваринний, а хоробрості я не маю. Про це неможливо говорити. Я надто обережний. Взагалі я мало чого губив і останнім часом майже нічого не ламаю. Тільки взуття як завжди розлітається швидко. Я люблю ходити по калюжам.

я багато дивлюсь на себе і вивчаю себе. Нещодавно я дивився на себе у дзеркало як на незнайомця. що я ще собі в собі можу відкрити? В моєму обличчі сліди обличчь Самуїла і Марини Штельтер (мого діда і моєї мами) сліди прабабусі Отілії Штельтер (Штахшнайдер), прадіда Іллі Ньорби, діда Василя Туріни, який був з файти Івана Туріни (Кореня), обличчя схоже на татове. З братом ми також подібні. Моє обличчя в якомусь сенсі не є моїм. Таким, яке я не можу вибрати. Воно Боже, бо створене Ним.

Вчора в лікарні я бачив людей таких подібних на Женю Голубєнцева, Івана Мельничука, Валентина Гафта, Нікіту Кадана

Дивний світ.

Я вітаюсь з містянами. Вже давно мене цікавлять слова ввічливості. Так, "добрий день" у селі є короткою перекличкою про те, чи все ок.  Якщо людина мовчить у відповідь, чи відповідає яксь  не так як завжди - по цим словам по інтонації можна зрозуміти дещо. Місто і порожнє і не порожнє. Думки про бетон (невдала кінцівка тексту)

я думаю про те, з ким я веду розмову зараз. Мені так потрібні думки, треба думати, треба думати, треба думати. Я заствлятиму себе думати. Зникають складні слова, бережімо їх, чи не треба, може треба бути простим як камяна сокира в руці

11-12 березня 2022

і я не знайшов жодної причини, яка б завадил публікації цих думок

мене звати Стас Туріна