Євген Пiвень, Баштанка-Миколаїв

**

Простір нашого маленького міста поранений та болить. Виглядаєш надвір, вдивляєшся в поки що тиху околицю, а вона наче обпечна. Це дуже фізичне відчуття, десь у трахеї, у бронхах, у животі. Здається що у мозку з'явилась нова ділянка, що підсвічується від вибухів та звуків, що на них схожі. Вона стає міцнішою, як мозоль, чи як пресовані шари грунту, де ти топчешся, топчешся. А потім весь ти затиснений в кулаці камінь, що болить. Не через силу, а здається самою силою.

**

Я зараз намагаюся осягнути ненависть, з якою прийшов на нашу землю ворог, темну, наївну, тупу. Ненависть, яку транслюють рашистські покидьки: кровожерливі церковні тварюки, що бризкають слиною, дешеві пропутінські графомани: усілякі прілєпіни, більченки, долгарьови, дємідови. Ця їх ненависть така ж проста, з таких же гімна й палок, як їх творчість. Вона нескладна та дешева, як протерта попса, як тупий тимчасовий ніж, що тоне у водах забуття, а на його місце приходить інший, не менш тупіший.

Наша ненависть сильна, жива, вічна, складна. Ми маємо це право, а вони ні. Вони захлинуться нею як слиною, як літерами та рядками, якими вони не вміють користуватися.